Новини клубу

За 10 днів перебування в Грузії я побачила за рівним рахунком 3 щити для стрітболу. Вони були…  вони були страшні…

 

Те що ви бачите не є оптичним викривленням чи хитрим ракурсом фото. Біля просторого пляжу, де хвилі не порізані пірсами, а з іншої сторони могутні сосни, що від вітрів та вологості набули екзотичної пластики, кілька засмаглих підлітків весело грають баскетбольним м’ячем і кидають у кільце, що… (повага до баскетболу де дозволяє мені пожартувати і сказати “у кільце, що також зазнало екзотичної деформації”). Тим більш, судячи з кількості майданчиків для вуличного баскетболу, розумієш, що і сама гра тут екзотика. Але! В Грузії зовсім не дивина регбі. Також дуже дуже дуже масовим є футбол. Тут вже можна й жартувати: пів території країни відведено для гри у футбол. Поля не пустують. По них весь час хтось товчеться.

 

Це туристичне село, окрім розмаху футбольного руху, унікальне своїм магнітним піском. Просто уявіть чорний-чорнісьнький пляж, але ти сам залишаєшся чистим. Ну тобто, це нормальний зернистий пісок, що легко обсипається з тіла.

 

 

Цей пісок має сильні лікувальні властивості і місцеві жителі розповідають, як діти що до того мали хворі ноги, зцілювалися і починали ходити. Дійсно, я побачила багато людей в інвалідних візках, що приїхали за оздоровленням.

Взагалі Грузія справляє враження священої землі. Це відчуваєш всім нутром. Дух перехоплює від величності, суворості і намоленості старовинних церков, що наче монолітом вросли в гори. Вночі святині підсвічуються і погляд лише їх вихоплює з темряви.

 

 

Аборигени кажуть, що Грузія і особливо Тбілісі почала світитися лише при Саакашвілі. Хоча ставлення до його президентської діяльності розділилось рівно 50 на 50 "за" і "проти". Як сторонній спостерігач, відмічу з величезним знаком оклику, дороги! Рівнесенькі дороги, як в нас наприклад, траса від аеропорту Бориспіль, коли їдеш, наче в човні пливеш. Абсолютно всюди чітка, як під лінієчку розмітка. Водії, щоправда, також без печалі))) ганяють не на жарт. Бог береже -  за весь час не побачила жодної ДТП, в той самий час коли на шляху з Черкас до Києва стала свідком 4 (!) страшних аварій. Подробиць не розповідатиму, бо без перебільшень справді видовища були найстрашніші, що можна уявити… узбіччя поряснішало вінками.

Цікавий епізод, що дотично стосується спортивної тематики. Перебуваючи у сонячному курортному містечку Кабулеті познайомилася з батьком Каладзе. Поважна серйозна людина, що пишається сином і відверто, але гідно несе це почуття. Він є частим гостем у домі господарів готелю де я жила. А напроти мого тимчасового даху - здоровенний “Інтурист-Колхеті”. Цю радянську громадину, як і не мало інших об’єктів  купив Каха. Він тут національна гордість та ідол. Він на рекламних бордах, його ім’я на устах. Ще була можливість познайомитися з братом Демітразде… але я любитель іншого виду спорту)))

Якщо розповідати про те, як Грузинські Брати приймають гостей, то можна сказати, що всі стереотипи реально діють. За 7 баксів у простому ресторанчику накладають такі порції страв, що ледве із-за столу виходиш. А не нажертись складно, бо кухня неймовірно смачна. Смачна якщо вам до смаку дуже гостре м'ясо, томати, кінза, сири. Такої трапези достатньо раз на день. Далі добре йдуть в хід персики. Ціна на фрукти: кг – 1 ларі, що приблизно 3 грн. В такій ситуації від жадності можна або луснути, або навпаки втратити будь-яку цікавість до дарів природи. А от нащо я була жадна, так це лимонад. Вони і зараз його роблять таким, як я пам’ятаю куштувала лише в дитинстві. Молодці грузини, пишаються, всім чим можна пишатися, що насправді того заслуговує. Це я продовжую про виробника цих солодко-густих ароматних лимонадів, від яких залишається приємний післясмак,  марку “Казбегі”, що також славиться класним пивом. І нам того треба вчитися, Українські Брати, пишатися! Бо є чим.

 

Грузини, коли чують Україна (а не Росія) аж милуються. Старше покоління починає згадувати свою армійську службу на нашій батьківщині: вони збирали буряки. Пили самогон з солоними огірочками та слойоним салом. Згадують наші зелені горизонти, такі незвичні для їх широт. А молодь, просто в екстазі від слов'янських очей! Дівчата, вирушайте до Грузії щоб підняти самооцінку. Палкі хлопці дивляться на вас, як на богиню, а дівчата (!) роблять компліменти і розглядають з видною цікавістю. Мене щоправда, лише очі і видавали, бо багато людей зізнавалися, що на перший погляд, прийняли мене за свою. Грузинки віддають перевагу національному чорному кольору одягу навіть в літку. Природне чорне густе волосся, срібні прикраси та віяло – вірні ознаки грузинської дівчини чи жінки.

Українок обожнюють і ладні вкрасти… але такі радикальні заходи залишились в історії. По цій темі я влаштувала справжнє соцопитування і виявилося, що історія з викраденнями не така вже й давня. Досить багато випадків було ще років 5 тому. З метою шантажу, як то трагічно сталося у сім’ї Каладзе з молодшим братом, це скоріше виняток. А от гарну дівчину міг поцупити якийсь джигіт. Відвезти в гори. Завалити дарунками і, не ґвалтуючи, чекати поки красуня визріє сама.

 

Мій новий Грузинський Родич  дід Еміль розповів, як викрали його друга. Він працював у горах 3 роки, врешті вдалося втекти і вже пару літ, як той вдома. А ще один новий Грузинський Родич має на зап’ястях шрами від незавершеного самогубства. Його ледве встигли врятувати, як той собі перерізав вени, коли викрали його кохану дівчину-однокласницю. Зараз вона у щасливому шлюбі за своїм викрадачем, а постраждалий хлопець диву-дивується та посміхається, дивлячись на зворотній бік своїх рук.

Так. Грузини вміють радіти та перетворювати негатив у плюс. А власне, хіба не ці перетворення і закладені в природу людини? Щастя – це філософія Грузії, яку кожен осягає в дитинстві з натхненням.

Мій товстий добрий улюбленець кухар Нугзарій, в якого кухарський ковпачок наче хенкалє, окрім віртуозного таланту приготування їжі, може розвеселити за столом кожного. Наприклад такий прикол: був він у горах в маленькому селі. Там змайстрували літній кінотеатр. Він прийшов. Сів. Фільм був індійський і видно драматичні пристрасті не дуже захопили Нугзарія. Він склав ручки на пузіку і вирішив подрімати тихенько. Прихилився до стіни… і кінотеатр розвалився. Все! Кіна не буде)))

 

А вчора стався яскравий епізод в Тбілісі. Оскільки літак був у другій половині дня, часу було ще достатньо для того, щоб попрощатися та подякувати місту, розкидати монетки у фонтани. Ми вирішили залишити багаж у Магдональдз. Ресторан відкривається о восьмій. Тож нам довелось постукати у двері. Нам відкрили. Ласкаво погодилися взяти сумки. Посміхнулися та вручили гарячий чай. Ми подякували. Сіли на східцях біля пам’ятника Шота Реставелі і визначаємо подальший маршрут. Весь цей час біля Макдональдз тусувалася місцева втомлена нічним життям неформальна хіпі-молодь. Вигляд блотний-підзачуханий. Рухи жваві і назавжди зкоорденовані. Спостерігаючи за ними в мене майнула думка, що і тут вистачає недоуків малих. І тут… підходить один з них і дарує нам по чізбургеру та фрі, що придбав у цілодобовому експрес-вікні на Макдрайві. Ми збагнули, що ці молоді люди спостерігали за нашими маневрами з торбами і чаєм не з каси та вирішили, що ми якісь злидні і потребуємо гуманітарної допомоги. Наші відмови в один голос та пояснення, що гроші є і все ОК не допомогли. Смішно було і приємно: нас врятували від голодного животіння хіппарі!

А як вам такий нонсенс? Таксист подарував півлітри чачі (Самогон з винограду. Тхне жмихом.)! Ее-х… багато спогадів. А поліція… е-е-е… тобто… після чачі поліції не було))) Нічого такого! “Русо турі сто, обліко моралє”. Просто їх полісмени красавці. Всі їздять на новеньких з конвеєру “Шкодах”. Патрулів дуже-предуже багато і на дорозі не колядують. Всі стрункі піджарі красиві, як танцюристи з черкаського нічного клубу  111)))

Що ще? Про краєвиди навіть не берусь розповідати. На має сенсу. Треба бачити. Відчувати. Там круто.

 

 

 

Ще в Грузії кльові ремеслені роботи. Неповторні килими та вироби з кольорової вовни за давньою технологією. Візерунки на чеканці переважно з історичними сюжетами затримують погляд і ти півдня розглядаєш як Георгій Переможець “мочить” змія. Скульптура та архітектура також абсолютно самобутня. Навіть пам’ятник Тарасу Шевченку в Тбілісі зовсім не в звичному для нас форматі.

Українськиї письменників увагою не обділили і в Батумі. Щоправда там їх зведені не пам’ятники, а бюсти. Все одно – “мелочь, а приятно!”)))